Світлана Василівна – вчителька української мови та літератури. Першого вересня, коли її учні та колеги пішли на свято шкільного дзвоника, Світлана поїхала на службу у 77-му десантно-штурмову бригаду.

Учителька на фронті: навіщо українські жінки міняють рідні стіни на холодні бліндажі

“Від першого дня війни Світлана Василівна дуже включилася у волонтерський рух, – розповідає про колегу директорка Березанського ліцею №4 Лідія Полтавець.

Учителька на фронті: навіщо українські жінки міняють рідні стіни на холодні бліндажі

“Вона допомагала всім, чим могла. У нас в школі ми годували тероборону. Світлана Василівна теж брала участь. Дуже їй хотілося, щоб хлопці їли печені булочки. Вона навчилася водити машину, і це дало їй можливість бути в різних куточках Березані. Тут напекла, тут вже кудись повезла, тут вже збирає пляшки на коктейлі. Всі її знають в Березані, тому що вона скрізь. От щойно організовували ярмарки – вже Світлана Василівна напекла булочки і вже там стоїть”.

“На одних булочках перемогу не здобудеш, тож мені хотілося надати таку допомогу, щоб зробити більший внесок в перемогу нашу. Ну і подала документи у військкомат”, – каже вчителька Світлана Бут.

Учителька на фронті: навіщо українські жінки міняють рідні стіни на холодні бліндажі


“Коли вона нам це сказала, я спочатку подумав, що вона жартує. Але коли зрозумів, що не жартує, то був шокований та засмучений”, – зізнається син Світлани Єгор. Він із братом Богданом намагався відмовити маму, але вона лишилася непохитною – ЗСУ так ЗСУ! Відважна вчителька пішла штурмувати воєнкомат:

“Я коли вперше прийшла і сказала, що я хочу служити в ЗСУ, вони не знали, куди мене подіти, куди прилаштувати”.

“На жаль, поки що в суспільстві є такий стереотип, що війна – це суто чоловіча справа, а не жіноча, – говорить про упередження психологиня Олена Романенко. – Але саме зараз наші жінки, яких десятки тисяч у лавах ЗСУ, на рівні з чоловіками виборюють перемогу. Серед них є артилеристки, мінометниці, снайперки”.

“Коли мені сказали, що беруть, але поки що на посаду кухаря, я погодилася одразу, я навіть не роздумувала. Я хоч на кухаря, хоч землю копати – аби тільки взяли”, – пригадує свій шлях на передову Світлана Бут.

“Вона у нас така, боєць! – пишається родичкою сестра Людмила Штогрин. – Вона дійсно борець за правду, за справедливість. Не кожна жінка так зробить. Це дійсно вчинок. Я скажу за себе – я не знаю, чи я б так зробила”.

Наразі у Збройних силах України несуть службу понад 50 тисяч жінок. Кожна десята з них перебуває на передовій. За кількістю жінок в армії наша країна має один із найвищих показників серед країн-членів НАТО.

“З часом суспільству треба не тільки на рівні думок і сприйняття, а й на рівні законодавства зрозуміти, що жінка має право самостійно обирати свій життєвий шлях, свою професію”, – підтримує вибір українок Олена Романенко.

“Коли мене вже привезли в намет, то почало приходити усвідомлення. Бо вже ніч була, темно, холодно. Я не знаю, де я, навколо ліс, чужі люди – це було дуже стресово. Я не знаю, де я, що буде зі мною далі. Дні зо два я плакала. Ну нікому не показувала цього. Але плакала, тому що справді було дуже страшно, – пригадує початок служби вчителька Світлана. – А як вперше мені показали цю польову кухню, в мене був стрес. Тому що вона досить висока, а в мене 1.54 зросту. Я фізично дістати до верху не могла”.

“Жінки на війні стикаються зі знеціненням їхньої ролі і статусу як військової, – каже психологиня. – Чоловіки не завжди сприймають їх як рівних, а вважають, що жінкам тут не місце. І часто жінкам не дають складні бойові завдання. З одного боку, жінка бореться проти ворога, а з іншого боку, вона бореться проти гендерної дискримінації. Тобто, вона спочатку має себе зарекомендувати як професіонал, і тільки потім її вже сприймають як побратима або сестру”.

“Слава Богу, у нас такі хлопці, що вони мені і пеньочків понаставляли, аби я скрізь діставала, і як треба було щось перемішати, то вони самі мішали, – дякує побратимам Світлана. – Допомагали і підтримували як могли, бо бачили, що мені реально важко. У нас в наметі два сержанти, Костя і Саша. Костя спочатку, наче жартома, почав називати мене “мама”, “мамуля”. Так і прижилося. Він навіть у листуванні пише мені: “мам, підкажи, будь-ласка, допоможи в такому-то питанні”. Я навіть дома своїм кажу, що в мене три сина вже є”.

“Звісно, є такі знайомі в нас, які не підтримують її вчинку, – визнає Вікторія Хромих, колега та сусідка Світлани. – Багато хто вважає, що діти маленькі, за ними потрібен догляд, мама має бути вдома. Кажуть, от якби чоловік з дому пішов, це не так складно, але коли діти залишились без матері – це вже зовсім інше питання. Я вважаю, що кожна людина сама обирає свій шлях. Тому ми не можемо засуджувати когось”.

“Жінка має розуміти, що цей осуд суспільства – він через те, що люди сформували певний образ жінки. І якщо жінка не вписується в цей образ, значить, вона заслуговує на критику. Але якщо люди цінують цю жінку, вони поважатимуть її вибір. А якщо не цінують, то питання до жінки, навіщо такі люди в її оточенні”, – зауважує психологиня.

Хто напевно оточує Світлану Василівну підтримкою, так це її учні. Від них вчителька чує лише вдячність – і за допомогу в навчанні, і за цікаві екскурсії, і за свою щедрість та щирість.

Учителька на фронті: навіщо українські жінки міняють рідні стіни на холодні бліндажі

“Кума Неля працює в аптеці із колишньою моєю ученицею, прислала мені посилку, – розповідає Світлана. – Каже, там тобі сюрприз в посилці лежить. Ви знаєте, я відкрила ту посилку… Вибачте за сльози… Катюша вислала мені шкарпеточки, в’язані своїми руками. Це настільки приємно. Чесно скажу, я взяла ті шкарпеточки, сиділа в тому наметі, дивилася на них, і сльози градом лилися. В тих умовах ці шкарпеточки були промінцем тепла”.

Учителька на фронті: навіщо українські жінки міняють рідні стіни на холодні бліндажі

“Світлана Василівна – вона дуже хоробра і сильна. Вона знайшла в собі сили та поїхала на фронт, щоб захистити багато життів, ризикуючи своїм заради нас, – дякує Світлані її учениця Єва Вітряк. – Ми дуже любимо і цінуємо її, дякуємо за все, що вона робить для нас. І чекаємо її з перемогою”.

“Я пишаюсь своєю мамою, – каже Богдан Бут. – Мене це надихає на такі вчинки, щоб піти її шляхом, теж служити в ЗСУ після військової кафедри. На даний момент через війну в країні багато людей йдуть служити навіть без військового звання, аби боронити свою державу – як і моя мама. І це каже про те, що ми, українці – ми незламні”.

Джерело