Моє інтервʼю «Главкому» підірвало не тільки захисників російської мови в Україні, а й сексистів-мізогінів (через фемінітиви) та псевдоінтелектуалів – захисників матюків, які буцімто не російські, а наші. Хоча ці «інтелектуали» не здатні відрізнити матюк від лайливого слова. Про це далі.

Спочатку наведу уривок з інтервʼю:

«Більшість матюків, які ми чуємо і вживаємо, – це запозичення з російської мови. Українцям притаманно вживати прокльони. Вони бувають злі, а бувають добрі, смішні. Наприклад, злий прокльон – це «кров би тебе нагла залляла»: тобто, побажання померти не своєю смертю. Серед інших таких – «нужда б вас побила». Є смішні прокльони: «щоб тобі курка на ногу наступила» або «щоб тобі булька з носа вискочила». Прокльони більш притаманні українському мисленню, бо українець за своєю натурою добрий. (З інтервʼю вилучено фразу «Злі прокльони вживає, коли йому добряче допекли» і вийшло нелогічно: добрий, але кляне – О. В.). Вживання назв геніталій у лайці характерне для росіян. Українська нація загалом цнотлива. З погляду етнолінгвістики це може бути пов'язано з тим, що ми ніколи не були загарбниками. Мови народів-колонізаторів більш зухвалі, тому що ці народи чинили насильство над іншими. Наприклад, в англійській та іспанській мовах є слова, які не мають відповідників в українській: dominatrix і dominadora – слова, які сьогодні перекочували в субкультуру БДСМ. А в нас тільки цнотливе «пані», яке не зовсім передає значення…»

Інтерв'ю «Главкому», що розлютило захисників російської мови

Про цнотливість української нації згадувала ще професорка Леся Ставицька (кращої і масштабнішої праці, ніж її «Українська мова без табу» ніхто не написав): «Українці, на відміну від росіян, не вживали непристойних слів при жінках та дітях. Росіяни ментально інші, планка табуйованості цих слів для них завжди була нижчою». Власне, зараз у телефонних перехопленнях росіян чуємо, як вони в розмовах з матерями та дружинами замінюють половину слів назвами геніталій.

Сьогодні один «знавець» (із закритими коментарями на ФБ) узявся критикувати мої тези і запитав: «Чому в Шевченковому записнику є малюнок із підписом «В Перепьяти на ями копалы там хуямы», і як він свідчить про зросійщеність Великого Кобзаря?».

Відповідаю йому тут: а хто вам сказав, що Шевченко вжив матюк? Це натягування сови на глобус і намагання видати рядки з сороміцької пісні за матюк.

Читаємо знову в Лесі Ставицької: «Не все обсценне є лайливим і не все лайливе є обсценним. Обсценні вислови можуть уживатися не в складі власне лайки («х*й просциш» або приказки на зразок «не виділа п*зда гвоздя та й думає, що то х*й»)». Слово х*й стає матюком у відповідному контексті. У наведеному контексті воно не є матюком, бо немає погрози, образи, висловлення зверхності тощо.

То х*й, п*зда, бл*дь і їб*ти – українські матюки? Це не матюки, а лайливі слова прасловʼянського походження, і їх реально чотири штуки + похідні (дехто зараховує сюди ще два – муд*к і м*нда). А вже матюки (обсценні формули) типу «йди на/х*й» і «й*б твою мать» – російського походження.

Леся Ставицька пише: «За Б. Успенським, російський мат становить собою імпліковане богохульство, приховане під вуаллю сексуальної термінології; первісно він становив священну дохристиянську формулу, звернену до язичницьких богів і «матері-землі». Минуло багато віків, перш ніж акцент змістився з «матері-землі» на матір опонента. Мат – це чоловічий обсценний код в аспекті його закріплености за суто маскулінною магічною мисливсько-войовничою територією з домінантним на ній образом пса-вовка».

Я не мала наміру вживати жодних лайливих слів, коли давала інтервʼю, тому зробила акцент саме на прокльонах (добрих і злих), які реально є нашою фольклорною особливістю. Бо ще не вистачало мені таких заголовків: «Редакторка Васильєва вчить українців матюкатися». Хоча наші журналісти були б щасливі таке записати.

Леся Ставицька слушно підсумовує: «Справедливе незадоволення викликає якраз загрозливе зростання лихослівʼя. Проте це тільки зовнішній вияв глибших деструктивних процесів, як-от культурне здичавіння, «плебеїзація» країни, показник фрустрованости суспільства, його тривожности, агресивности. Інвектива у такому суспільстві – своєрідний засіб соціяльної афіляції людей, «заряджених» негативно. Припинити цю катастрофу здатна гуманізація суспільної психології».

Джерело